Олександр бек - біографія, інформація, особисте життя. перечитуючи батька

Омутнінський середня школа №1

Олександр Альфредович Бек

"Волоколамське шосе"

Омутнинск 2001 рік

план

I.Олександр Бек, Письменник і людина.

А) Коротка біографія Олександра Бека.

Б) Неповторний і неприборканий.

II.Історія створення, проблематика, композиція твору.

III.Короткий зміст роману.

А) Військове виховання солдатів.

Б) Порятунок з оточення німців.

В) Загибель Панфілова та підвищення у військовій службі.

IV.Висновок.

V.Список використаної літератури.

«Світ хоче знати, хто ми такі. Схід і Захід запитують хто ти такий, радянська людина? »

Олександр Бек, Письменник і людина

Коротка біографія Олександра Бека

БЕК Олександр Альфредович (1902 / березень 1972), російський письменник. Повість про героїчний захист Москви в 1941 «Волоколамське шосе» (1943-44), роман «Життя Бережкова» (1956). Роман «Нове призначення» (опублікований в 1986) про моральні проблеми, що породжують командно-адміністративною системою управління в 1930-50-х рр. Роман «На інший день» (не закінчено, опублікований в 1989) про витоки феномена сталінщини.

Бек в тринадцять років втік з дому від мачухи і суворого батька, який його бив. Жив по знайомим, сяк-так закінчив реальне училище. У шістнадцять років пішов воювати і більше ніколи не повертався під отчий кров. Він знав про свою сім'ю до смішного мало і зовсім не цікавився генеалогією Беков. Коли почалася Вітчизняна війна, Бек вважав що йому належить бути особливо хоробрим, хоробріший інших, оскільки в його жилах тече німецька кров, хоча і грунтовно розбавлена (одружилися Беки на російських).

Відвоювавши, Бек тоді навчався в Комуністичному університеті імені Свердлова, або, просто кажучи, Свердловці (першої в СРСР вищої партшколі), разом з майбутніми наркомами і майбутніми секретарями обкомів, а поки що - веселими голодранцями, недавно розгромили противника і налаштованими найоптимістичнішими чином. Бек, схоже, користувався серед них популярністю, відпускав жарти, які потім повторювали, був редактором газети. Гризучи граніт науки, як тоді казали, всі ці молоді здорові хлопці жили впроголодь, постійно думали і говорили про їжу.

Затесався серед слухачів Свердловки якийсь фанатик-винахідник, який весь час слав уряду листи з приводу своїх геніальних відкриттів і винаходів. З винаходами обіцяли допомогти, коли налагодитися промисловість, а поки що стали видавати йому якийсь посилений пайок, щоб талант не затих. А так як він був людина непрактичний, зайнятий своїми фантазіями, то продукти у нього накопичувалися, залежувались.

Бек і ще двоє слухачів - Коля і Агасік - переконували винахідника, що його листи «наверх» не мають успіху, тому що у нього поганий корявий почерк і вся документація погано оформлена. Троє одного обдурили винахідника, сказавши, що про все домовилися, щоб робочі зробили хороші і зрозумілі креслення і схеми, але в той же час сказавши, що їм - робочим потрібні не гроші, а продукти. Тому у нього виманили мішечки борошна, пляшки олії, напекли оладок, і самі наїлися і нагодували всю братву. У підсумку про цю подію багато дізналися, винахідник смертельно образився, теж скаржився. Справа набула широкого розголосу. Порахували вимаганням, крадіжкою, всіх трьох виключили з партії і з Свердловки.

Трьом виключеним було по дев'ятнадцять - двадцять років. Коля керував до Свердловки комсомольською роботою в Тулі, вірменин Агасік встиг не тільки повоювати, але і вести підпільну роботу, відсидів у в'язниці. Ініціатором злочинного діяння був Бек, він цього і не приховував. По-перше, уява за частиною будь-яких шахрайських виробів у нього було дуже розвинене, фантазія працювала відмінно. По-друге, бог не скривдив його апетитом, він, великий, тілесний, земний, завжди більше інших хотів їсти, гірше переносив голод.

Бек втік з Москви, куди очі дивляться. Раз і назавжди вирішив, що ніякого повернення до минулого життя немає і бути не може. Не маючи ні копійки грошей, сідав в товарні вагони, їхав то в одному напрямку, то в іншому, метався по країні. Виявився, врешті-решт, на північному заході, блукав в лісах, сам не помітив, як перейшов кордон. Переконався, що його занесло в Естонію, тоді самостійне буржуазна держава, прийшов у відчай. Назад в Радянський Союз, у що б то не стало назад! Кордон погано охоронялася, він зумів (зі всякими пригодами) перебратися на радянську територію, мало не помер від голоду в прикордонних лісах. Підібрали його в двох тифах, висипному і черевному, поклали в лікарню, кілька тижнів лежав у нестямі. Потім його заарештували для з'ясування всіх обставин, але, втім, арешт був недовгим, скоро відпустили.

Вся минула життя було як перекреслена. Повернувся до Москви, найнявся вантажником на шкіряний завод імені Землячки. Куди ще діватися, виключеного з партії? Московської площі Бек не мав, жити було ніде, ночував на фабриці, поневірявся по знайомим, немитий, недоглянутий, зазвичай напівголодний.

Вантажника Бека тягнуло на стезю рабкоров, в «Правді» почали з'являтися його короткі замітки, підписані псевдонімом «Ра-бе» (що означало «робочий Бек» або «робкор Бек»). При «Правді» для робітників був створений гурток літературно - театральної критики. Бек, завсідник гуртка, брав активну участь в палких суперечках. Скоро він стане професійним літературним критиком, створить особливу угруповання (Бек, його перша дружина, їх приятель). Угруповання вироблятиме свою власну позицію, критикувати все і вся, навіть РАПП, за недостатню вірність принципам пролетарського мистецтва. Пізніше, в 50-х, 60-х, Бек любив говорити: «Мені два рази в житті дуже пощастило. Коли я одружився на Наташі (друга дружина Н. В. Лойко). І коли мене виключили з партії. Свердловці мої однокурсники, майже всі стали партійними діячами, і чималими. А чи багато хто з них мирно померли в своїх ліжках? »

На порозі сімдесятиріччя Бека згадують великого, великовагового, з розпатланим густим волоссям і гостро проблискує маленькими ведмежими очима, з хитрющий усмішкою. Та й все манери були ведмежі, хода - теж. Гарненько треба потрудитися, щоб звалити з ніг отакого богатиря, кремезного. Міцно збитого. Що ж, епоха потрудилася, постаралася.

Неповторний і неприборканий

Колишні фронтовики при зустрічі вітали Бека: «Здорово, бравий солдат Бейк!» Так його називали на фронті за те, що він навіть у найстрашніші дні відступу не втрачав своєрідного життєрадісного «Швейковського гумору».

Бека ще називали на війні - Людина - Навпаки. Розповідали: якщо армія відступала, а одна автомашина все-таки йшла по якій-небудь справі вперед, то кореспондент Бек уже був тут як тут, наполегливо просив, щоб його взяли з собою.

Беку страшно подобається афоризм Домбровського: «У нас країна необмежених можливостей».

Один з керівників Спілки письменників Марков - в період чергових неприємностей Бека (після якогось задиристого виступу про свободу творчості на письменницькому зібранні) - вигукнув з роздратуванням: "Неприпустимий Бек!» Кажуть, Казакевич його поправив: «Неповторний Бек. Неприборканий Бек ».

Історія створення, проблематика, композиція твору.

Коли почалася Велика Вітчизняна Війна, Олександр Бек, відклавши в сторону роман про життя авіаконструктора Бережкова (роман цей був закінчений вже після війни), став військовим кореспондентом. І перші місяці війни провів у військах, які захищали Москву і околиці Москви.

На початку 1942 року Олександр Бек поїхав в дивізію імені Панфілова, вже піднялася від підмосковних рубежів майже до Старої Руси. У цій дивізії Бек почав знайомитися, невтомні розпитування, нескінченні години в ролі «беседчіков», як і потрібно кореспонденту. Поступово складався образ загиблого під Москвою Панфілова, який умів керувати, впливати не криком, а розумом, в минулому рядового солдата, зберіг до смертної години солдатську скромність.

Вперше Олександр Бек побував в Панфіловський дивізії в січні - лютому тисяча дев'ятсот сорок другого року. У цій дивізії автор побував кілька разів, в результаті яких було дано наказ: «більше не пускати цього кореспондента, який нічого не пише».

В результаті влітку сорок другого року Олександр Бек засів за повість. Крім того, він отримав відпустку з редакції журналу «Знамя», де складався військовим кореспондентом. Але одного разу Бек вирішив їхати на дачну ділянку, щоб там продовжити писання роману. І коли він сів у потяг, то автор забув з собою взяти мішок, який залишив на станції. Але коли він вибіг, то виявилося, що мішка вже не було.

Олександру Беку нічого не залишалося, як писати повість заново. Але тепер вона втратила суто документальний характер, так як у автора не було його архіву. Довелося дати волю уяві, фігура центрального героя, який зберіг свою справжню прізвище, все більше набувала характеру художнього образу, правда факту часом поступалася місцем правді мистецтва.

Книга «Волоколамське шосе» була задумана в 1942 році як цикл з чотирьох повістей. Автор вважав найголовнішим, найважливішим для свого задуму останню, завершальну повість. Дні грудневого німецького наступу на Москву, народження, кристалізація нової військової тактики, бої панфіловців, відмічені історією війни як особливо характерні, в своєму роді класичні, - ось про що в ній, четвертої повісті Олександр Бек хотів би розповісти. Перед тим як вийшли наступні дві повісті роману, твір в складі перших двох повістей знайшла самостійне існування, отримала визнання читачів і в перекладах на всіх континентах. Для автора висока нагорода і честь те, що книгу взяли на озброєння молоді революційні армії соціалістичних країн.

«Світ хоче знати, хто ми такі. Схід і Захід запитують: хто ти такий, радянська людина? » Саме на це питання Олександру Беку хотілося відповісти всіма чотирма повістями «Волоколамського шосе». Офіційно твір опублікував в 1960 році.

Що стосується проблематики і композиції, то твір складається з чотирьох повістей тісно пов'язаних один з одним. Основна думка, яку ставить в цьому творі автор, це: виховання військового духу солдатів і поведінку людини на війні.

Військове виховання солдатів

Як уже було згадано, головна дійова особа, від якого йде розповідь, Баурджан Момиш-Ули. Коли автор його зустрів, то він довгий час його вмовляв, щоб він розповів про подвиги панфіловців. Спочатку він не погоджувався, не вірив, що Бек напише правду, але все ж він його вмовив при такій угоді, що якщо Баурджан знайде в оповіданні будь-яку неправду, то він відрізав би у Бека руку, а потім іншу. Але все ж автор погодився. І, звичайно ж, вони жартували, хоча і не усміхаючись.

На початку оповідання Баурджан Момиш-Ули був командиром батальйону. Командиром він бал суворим, але не те, що суворим, а справедливим і чесним. Коли він зі своїм батальйоном здійснював похід, то сталася страшна подія: політрук кулеметної роти Джалмухамед Бозжанов доповів, що сержант Барамбаев прострелив собі руку. Потім відбулася серйозна розмова з Барамбаевим. Але він благав відпустити його назад на війну. Потім командир батальйону виставив «зрадника Батьківщини» перед усім батальйоном. І наказав, кілька солдатів взяли гвинтівки і навели їх на Барамбаева. Але командиру стало його дуже шкода, тому він його відпустив. А насправді ж він його не пробачив. Він, командир, батько, вбивав сина, але перед ним стояли сотні таких синів. Він зобов'язаний був кров'ю відобразити в душах: зраднику немає і не буде пощади! Крім того, він хотів, щоб кожен боєць знав: якщо Струсів, зміниш - не будеш прощений, як би не хотілося пробачити. У цьому полягає одна з особливостей військового виховання. Крім того, Баурджан Момиш-Ули розмовляв зі своїми воїнами, підлеглими, виробляв у них почуття обов'язку, відповідальності, воїна. Закликав їх йти на війну, щоб жити, а не вмирати і жити, у що б то не стало. На службі їм повелося зустріти самого генерала Панфілова. Він був добрий, любив поговорити і тому командир батальйону був радий його зустрічі. Довелось йому познайомитися з генералом три місяці тому. Генерал намовляв командиру, щоб він беріг своїх солдатів - воїнів, але в той же час говорив, хто побіжить з поля бою - стріляти. Інший приклад виховання і підготовки і виховання бійців описані в «тютюновому марші». Наприклад, коли бійцям вдалося йти по асфальтовій дорозі, то командир наказав відійти на кілька метрів вправо, щоб вони йшли по грунтовій дорозі. Командир хотів, щоб вони відразу звикали до важкого маршу, т. К. На війні, на полі битви їм доведеться туго і ще важче, і в майбутньому вони будуть здійснювати більш важкі переходи. Крім того, командир наказав, щоб кожен сам варив собі обід, коли вони зупинилися на відпочинок. Так як в майбутньому, якщо хтось залишиться один, то він себе не зможе прогодувати. І на початку багато хто був дуже незадоволені, але розуміли всю обов'язок. Жити і вчитися треба, особливо на війні.

У першій повісті розповідається, як панфіловців зробили перший похід на німців. У селі Серіда тринадцятого жовтня начальник штабу Рахімов з кінним взводом виявив німців. Командир батальйону не міг заснути всю ніч. Так як кращі його бійці ввечері рушили пішки, щоб напасти на це село. Але марні очікування увінчалися успіхом. Вранці наступного дня загін прибув вже на конях, хоча напередодні ввечері вони пішли пішки. Коней, на яких вони прибули, командир батальйону не бачив в полку, їх вони відбили у Серіда у німців. Відзначилися же командир батальйону Баурджан Момиш-Ули нагородив почестями. Як висловлювався командир: після цієї битви, який вони виграли, був побитий генерал Страх.

У перші два місяці бійці першого батальйону Талгарского полку взяли тридцять п'ять боїв; у свій час були резервним батальйоном генерала Панфілова; вступали в бійку, як і належить резерву, в відчайдушно важкі моменти; воювали під Волоколамському, під Істром, під Крюковом; перебороли і погнали німців.

Порятунок з оточення німців

Друга повість розповідає нам про те, як батальйон панфіловців вибрався з оточення німців. У своїх походах батальйон виявився оточений німецькими укріпленнями. Для прориву потрібна була дуже розумна ідея, тому командир батальйону роз'яснив її. Батальйон будується в шеренгу, ромбом. Укладає її дивізія Бозжанова, в бічних кутах - Заєв і Тостунов, попереду, в гострому куті Момиш-Ули поставив Рахімова. Замикає були додатково роздані гранати, щоб вони, в кінці - кінців, підірвали пару машин або наметів у німців. В результаті панфіловців проривалися, обстрілюючи з усіх боків. Як розповідає командир батальйону, один танк з розбитою гусеницею крутився на місці величезним грюкати дзигою. Кілька разів в цій повісті фігурує залповий вогонь. Після того, як весь батальйон вибрався з оточення, в штабі дивізії Панфілов попросив зібрати все військо і уявити особливо відзначилися в цьому бою. Але з іншого боку, командир батальйону почув розмову генерала з генерал-лейтенантом, який йому не слідувала було чути. Генерал-лейтенант лаяв Панфілова в тому, що вони дуже повільно просувалися, в той час як на інших рубежах німці прорвали кордони російських. Так як вищий за званням не хотів, щоб і з ними таке сталося, то є щоб німці прорвали і ці рубежі.

Загибель Панфілова та підвищення у військовій службі

У заключній повісті розповідається, як Баурджан Момиш-Ули отримав підвищення на військовій службі. А головне те, що загинув Панфілов! Чуючи від очевидців, що загинув Панфілов, командир батальйону спочатку не хотів цьому вірити. Але коли йому підніс солдат прочитати замітку про смерть Панфілова в газеті, то Баурджан все ж ледве повірив цій події. А загинув він ось так: дивізія залишала село за селом, відходила на наступні рубежі. Панфілов сидів зі своїм штабом в Гусенове. Невтомний генерал надів кожушок і вийшов на вулицю. Що вийшов за ним Арсеньєв, бачив, як він робив у своєму житті останні кроки. Полум'я і гуркіт зметнулися перед генералом, він впав, підірвався на міні. Останнє, що він зміг сказати те, що він буде жити. Баурджану довгий час не вірилося, що його командир загинув. Він по кілька разів читав цю замітку в газеті.

На 20-градусному морозі вишикувалися його бійці. Він привітав бійців зі званням радянських гвардійців, розповів також і про подвиги. Рядовий Сторожкін взяв в полон командира батальйону; вісімдесят воїнів лейтенанта Заева теж примножили славу радянського солдата, атакували з такою люттю, що зуміли взяти три німецьких танки, набитих награбованими ганчірками, громили, гнали барахольщики, які захопили нашу землю; рота Брудно майже поголовно загибла зі своїм командиром і зі своїм політруком. Два дня ця рота, оточена ворогами, утримувала опорний пункт на Волоколамському шосе, не дозволила гітлерівським мотоколони пройти по шосе. «Честь і слава нашим полеглим братам! Родина довіку їх не забуде! » Крім того, командир похвалив перед усіма кулеметника Блоху, виставив його перед батальйоном. Шия його, тобто Блохи, була забинтована. Поранений, він залишився на посаді, продовжував битися. Не залишив кулемета і під час маршу-відходу.

Після того, як Баурджан похвалив своїх бійців, почав він і про Панфілова. Іван Васильович Панфілов - генерал реальності; генерал правди. Він поважав солдата, постійно нагадував командирам, що результат бою, перш за все, залежить від самого солдата, і результат бою вирішує сам солдат. Крім того, він нагадував, що саме грізна зброя в бою - душа солдата. Баурджан говорив своїм солдатам, що якби не Іван Васильович Панфілов, то не втримали б вони цю дорогу - Волоколамське шосе. Панфілов був генералом розуму, генералом розрахунку, генералом холоднокровності, стійкості, генералом реальності.

По дорозі в село, де перебував штаб дивізії, виявився Рахімов. Виявилося, що при зустрічі з німцями йому довелося вибратися з лісу одним, раніше всіх. Потім він був затриманий постами загороджувального загону. Суворий літній командир загону, колишній моряк, з глибоким шрамом навскоси чола, поставився недовірливо до Рахімова, і тому його посадили до з'ясування обставин у промерзлий сарай. Командир батальйону сказав Рахімова, що він повинен був відшукати свій загін в лісі, будь-що-будь, комбат не став його карати.

Баурджан Момиш-Ули зустрівся зі Звягін, генерал-лейтенантом армії. Ще сильніше подружився. При зустрічі вони обнялися. Коли Звягін закурював сигарету, то Баурджан дізнався у нього запальничку Панфілова. І сам про себе подумав, що ось він був найближчим другом Івана Васильовича Панфілова.

На цьому завершується розповідь Баурджан Момиш-Ули. Але він додав, що двадцять третього листопада тисяча дев'ятсот сорок першого року він перестав бути комбатом, а призначили командиром полку. Свій батальйон колишній комбат передав Ісламкулову, також вірному його бійцеві.

Таким чином, панфіловців відстояли Волоколамське шосе, витримали шестиденний бій на Ленінградському шосе і разом з іншими частинами Червоної Армії погнали ворога від Москви. Як вказує оповідач всій цій повісті, можна написати і інші книги: «Ленінградське шосе», «Під Старою Русою».

Висновок: Чому я вибрав цю книгу?

Так як я люблю читати військові книги, тому що в них розповідаються подвиги воїнів, різні битви, бої, а найголовніше те, що вони розповідають нам нашу історію. Як боролися наші предки, захищаючи нашу країну і захищаючи своїх нащадків, проти іноземних загарбників. Хто б ми не були ми повинні знати нашу історію. Тому я вибрав для читання і для створення реферату твір Олександра Альфредовича Бека «Волоколамське шосе». Ця книга розповідає нам, як керував дивізією, батальйоном казах Баурджан Момиш-Ули. Існує багато різних творі на військову тему, наприклад «Щит і Меч» Кожевникова.

Список використаної літератури:

ü Журнал критики і літературознавства «Питання літератури» 1995 р ВипускV. Стаття: «Н. Соколова. Олександр Бек, письменник і людина »

ü Олександр Бек «Волоколамське шосе» 1984 рік.

3 січня 2003 року минуло сто років від дня народження видатного російського письменника Олександра Бека, Автора правдивого талановитого роману про захисників Москви - «Волоколамське шосе». На сторінках нашого журналу про свого батька розповідає Тетяна Бек, відомий поет і літературознавець.

... Знову зірка його засяяла, Пророкують гори успіху - І спектаклі, і серіали ... Але не буде живого Бека. ... Я долю його нині згадав, Я шукав в ній прихованого спрямування, Але єдино, що я зрозумів: Жити в Росії треба довго. В. Корнілов Пам'яті Олександра Бека

Олександр Бек народився в Саратові, в сім'ї генерала медичної служби, головного лікаря великого військового госпіталю Альфреда Володимировича Бека. Бек - з зросійщених датчан: згідно з сімейною легендою (батько - з його пристрастю до фактів і документів - уже в 60-е переконався в її точності, покопавшись в ленінградських архівах), прадіда, Християна Бека «виписав» з Данії сам Петро Iяк досвідченого поштмейстера - організувати російську пошту. Чи не звідси йде, думаю я тепер, така завзята і трохи старомодна любов Олександра Бека до епістолярного спілкування? Адже він і свою пізню автобіографічну повість назвав, з оглядкою на Пушкіна, «Поштова проза».

Ще віхи долі: навчався в саратовському реальному училищі, особливо встигаючи в математиці, - учитель так і говорив: «А для Бека у мене є спеціальна завдання - потрудней». Років в шістнадцять рвонув добровольцем на громадянську війну в Червону Армію, був поранений - в дитинстві мені ця глибока рвана вм'ятина на нозі здавалася жахливо страшною ... Потім трохи накульгує юнак Бек потрапив в дивізійну багатотиражку, де отримав свою першу професію «трудівник газети»: сам писав репортажі, сам правил і вичитував, сам крутив маховик друкарською машини- «американки». Потім навчався в Свердловському університеті на історичному відділенні. Потім був простим робітником на заводі імені Землячки, а вечорами на Замоскворецкой околиці відвідував журналістський гурток «Правди». Свої замітки і замальовки підписував дивовижним псевдонімом «Ра-Бе»: я чую тут неповторно-лукавий батьківський гумор - і робочий Бек, і ребе ... Потім був літературним критиком-невдахою, про що пізніше згадував не без самоіронії: «Уявляєте, я був ще лівіше РАППа! » РАПП розгромили, на чому непобедоносная кар'єра Бека-критика благополучно завершилася.

На початку 30-х Бек випадково (але «чим случайней, тим вірніше», як сказав поет) потрапив в літературну бригаду, яка від редакції, очолюваної Горькимі носила ім'я «Історія фабрик і заводів», було відряджено до Сибіру - колективно створювати історію Кузнецкстроя. Саме тут письменник (а він довго сам себе вважав лише «журналістом» або ще «горе-писакою») намацав свій унікальний метод: розмовляти з героями майбутніх книг, вивуджувати з них дорогоцінні деталі, збирати крупиці і нитки, з яких потім сплететься тканину розповіді . Учасники цього проекту, який пізніше був названий «Кабінетом мемуарів», іменувалися незграбним словом «беседчіков» і разом з прикріпленою до кожного стенографісткою «розкручували» наркомів, інженерів, господарників, винахідників, робочих на дорогоцінні сповіді (архів «Кабінету» в роки сталінського терору був конфіскований і загинув). Таким чином, передбачалося створити величезну документальний літопис епохи. «Наша справа - талановито слухати, тобто налаштувати співрозмовника, чуйно, зацікавлено йому слухати, викликати питаннями красномовні подробиці, словом, добитися задушевного яскравого оповідання», - згадував письменник пізніше. Так він з самого початку визначив своє творче завдання, що поєднала доскональне вивчення натури і лише потім установку на уяву і узагальнення. Мало того: тут же, в надрах «Кабінету мемуарів», бере витік винятковий і сугубий інтерес Бека до талановитих трудівникам і навіть, можна сказати і так, маніякам своєї справи (співаком талантів назве він сам себе на схилі років). Мало хто з «беседчіков», - а в цій якості починав навіть романтик Паустовський, - залишився вірний цій суворої школі. Мабуть, тільки він - той, про кого сам Віктор Шкловський з здивованої різкістю сказав відразу: «Бек розкриває людей, як консервні банки!» ... До війни письменник випустив документально-художню книгу «доменщики», куди увійшла повість «Курако» та інші нарисові новели і «монологи». Вже тут був чітко явив унікальний Бековському стиль: стислий лаконізм, гостра сюжетна драматургія, бездоганна достовірність розповіді і - як правило - догляд автора в тінь персонажа, що говорить від першої особи. Всі ці принципи, збагачені раптовим натхненням, ляжуть в основу «Волоколамського шосе».

Незадовго до війни письменник засів за велику річ, яку завершив лише через багато років. Це - «Життя Бережкова» (остаточне назва - «Талант»), що оповідає про вітчизняні авіаконструктори і насичена, згадаємо улюблене слівце Бека, іонами дару, натиску і дерзання. Письменник працював над романом, коли в віконце дачі, де він працював, постукав сусід: «Ви нічого не знаєте? Почалася війна!". Бек відшукав мотузку, зв'язав в кілька пачок матеріали, записи і чернетки роману, сховав ці зв'язки під ганок і з першої ж електричкою поїхав в Москву. А вже через два тижні, в складі групи письменників-добровольців вступив до народного ополчення, в Краснопресненській стрілецьку дивізію і знову сьорбнув частку вояки - «бравого солдата Бейка», як його прозвали в батальйоні ... Борис Рунін, автор мемуарного нарису «Письменницька рота» ( 1985), свідчив, що дотепний, ризиковий, відважний Бек швидко став душею дивізії - як сказали б зараз - неформальним лідером. І це - незважаючи на самий, з точки зору військової норми, непрезентабельний вигляд: «Величезні черевики, обмотки, які у нього щохвилини розмотувати і волочилися по землі, сірого кольору обмундирування, а на довершення всього безглуздо, капором, що сидить на голові пілотка, що не кажучи вже про окулярах ... »Товариші по роті моментально віддали належне могутньому інтелекту свого полуюродівого товариша (втім, навряд чи хтось із них передбачав, що цей суто цивільна нарисовець незабаром напише найгострішу і найточнішу книгу про війну) - Борис Рунін згадує: «Людина неабиякого розуму і рідкісної життєвої проникливості, Бек, очевидно, давно вже звик розігрувати з себе такого собі дивакуватого простака. Його вроджена товариськість позначалася в тому, що він міг з найнаївнішим видом підсісти до будь-якого товариша по роті і, налаштувавши його своєю навмисною дитячою безпосередністю на повну відвертість, заволодіти всіма помислами довірливого співрозмовника ... Мабуть, таким способом він задовольняв свою ненаситну потребу в людських контактах . Думаю, що всупереч своєму удаваному простодушності Бек вже тоді краще, ніж будь-хто з нас орієнтувався в специфічних умовах ополченческой формування, та й в прифронтовій обстановці взагалі. Словом, це був один з найскладніших і найбільш цікавих характерів серед нас ... »А я незабаром після смерті батька написала вірш« військкор »- таким я і досі бачу його, що замислюють в кінці 1941 року« Волоколамське шосе »:

Дивляться військові їли, Як у дороги, один, В крислатому шинелі Він голосує на Клин. В кузові довго трясеться З почуттям неясної провини ... Як йому важко дається Таємна таємних війни! (Це побачиться знову Поглядом іншим, молодим. Але дорожче слово, Сказане - крізь дим). Дивляться військові їли, Як він замерзлої рукою, Ховаючи блокнот від хуртовини, Пише про ранковий бій, Як, розімлівши від привалу, Правди старанний писар, Він, посміхаючись втомлено, Просить налити йому щец.

«У цій книзі я всього лише сумлінну і старанний писар», - з підкресленого нібито самоумаленіе, а насправді з загостреного сигналу про граничну натуральності (що називається, «точь-в-точь як у житті») починається «Волоколамське шосе». Характерно, що Бек так ніколи і не дав жанрового визначення своєї потаємної книзі, лише одного разу в щоденнику 1942 року назвавши її «хронікою битви під Москвою» і лише умовно кожну з окремих частин остаточної тетралогії називаючи «повістями». Книга, вона і є книга! У відданість цьому слову Бек, по всій видимості, вкладав той же особливий сенс, що і Твардовський, Який про «Василі Теркине» (улюблена річ Бека) писав: «Жанрове позначення« Книги про бійця », на якому я зупинився, не було результатом прагнення просто уникнути позначення« поема »,« повість »і т.п. Мало значення в цьому виборі то особливе, знайоме мені з дитячих років звучання слова «книга» в устах простого народу, яке як би передбачає існування книги в єдиному екземплярі ... »Цікаво, що тільки так і сприймалася книга Бека на фронті, хоча вийшла вона в світло (перші дві повісті) в здвоєних номерах журналу «Знамя». Критик М.Кузнецов згадував, що коли він, молодий співробітник армійської газети, прибув в 44-му році з редакційним завданням в одну з дивізій, то був тут же викликаний до генерала: «Скажіть, - запитав генерал, тримаючи в руках« Знамя » , - чи можна в друкарні армійської газети терміново видати ось це? Я б цю книжку роздав кожному офіцерові своєї дивізії ». Той же генерал довго розпитував журналіста про Беке і на закінчення заявив: «Він, звичайно, професійний військовий, що став письменником, він або полковник, або старшого віку». Ми ж бравого солдата Бейка вже собі уявляємо ... Творчі принципи письменника беруть витік в «Діалогах» Цицеронаі «Історії» Геродота, з одного боку, і в «Севастопольських оповіданнях» Лева Толстого, з іншого. Він був саме істориком сучасності, він зумів синтезувати філософську хроніку і животрепетне репортаж ... Розповім драматично епізод з творчої історії «Волоколамського шосе». Справа в тому, що, почавши писати книгу і взявши для цього відпустку від журналу «Знамя», де Бек значився кореспондентом, він зняв кімнату на підмосковній станції Биково, де самовіддано працював. Коли одного разу йому знадобилося навідатися до Москви, він з остраху пожежі або будь-який інший неприємності склав в речовий мішок всі матеріали до «Волоколамському шосе» і майже закінчений рукопис ... У вагоні дачного поїзда, який віз його з Москви в Биково, Бек через неуважність ( а також зосередившись на бідоні з супом, який йому всунули рідня) мішок - залишив. Пропажу виявити не вдалося. Відчай письменника було безмежним, але він знайшов в собі сили і ... Процитуємо пізніші спогади Бека: «Мені нічого не залишалося, як писати повість заново. Але тепер вона втратила суто документальний характер - адже у мене ж не було мого архіву. Довелося дати волю уяві, фігура центрального героя, який зберіг свою справжню прізвище, все більше набувала характеру художнього образу, правда факту поступалася місцем правді мистецтва ... »Так вибаглива буває часом доля книг: відчайдушна колізія, як бачимо, дала несподіваний творчий ефект.

У травневому-червневому номерах журналу «Знамя» за 1943 рік вийшла перша частина книги - «Панфіловців на першому рубежі (повість про страх і безстрашність)», а рівно через рік - наступна: «Волоколамське шосе», з підзаголовком - «Друга повість про панфіловців ». Читацьке визнання було неймовірним і одностайним. Журнали зачитували до дірок і в армії, і в тилу, передавали з рук в руки, обговорювали, вивчали. Не меншим було визнання товаришів по перу. Так, Костянтин Симонов в статті «Про Олександра Бека» (1963) згадував, що, коли вперше прочитав «Волоколамське шосе», був вражений саме залізної достовірністю і непереможне докладної правдою книги ( «вона була чужа всякого прикрашення, голи, точна, економна» ), написаної цивільним людиною, що знає війну як справу. Критика військового часу в першу чергу відзначала безумовну психологічну глибину і жанрову новизну «повістей». З моєї ж точки зору, найважливішою екзистенціальною проблемою цієї книги став феномен подоланого страху, який перемагається на війні совістю, соромом і одухотвореною дисципліною. Частково - і сміхом ( «Сміх - це найсерйозніше на фронті!»): В книзі чимало жартівливими гумору і народної іронії - і в живих діалогах, і в достатку сміхової приказок. Одна з перших глав так і називається «Страх». Герой, він же оповідач, в пух і в прах розбиваючи «єфрейторів літератури» (синоніми - автори і писака), пояснює письменникові, що героїзм не дарунок природи і не дар каптенармус, разом з шинелі роздає безстрашність, - страх як «затемнення розуму» і «миттєва катастрофа» підточеною душі долається волею і азартом колективного бою. «Коли ми відкинули німців від Москви, за ними побіг і генерал Страх». Бек, часом як би переодягаючись у героя-казаха (через його національність і, зокрема, через численні фольклорні алюзії виразніше виявлено общинно-родова природа армійської ієрархії), показує жорстоку правду бою: «пекучу радість воїна, який убив того, хто вселяв страх, хто йшов вбити ». Цей мотив постійно звучить і у військовій прозі Андрія Платонова- єдине літературне явище тих років, з яким я б зіставили книгу Бека, - дивно, що критика повністю проігнорувала цю безумовну паралель. Платонов пише про «лютою радості, яка пригнічує страх», про «великому творінні: вбивство зла разом з його джерелом - тілом ворога», про стан, коли «бій перетворюється зі страху в життєву необхідність». Для мене, читаючої ці книги сьогодні, все протиприродне речовина війни полягає саме в спокої, з яким констатуються закони праведного вбивства і неминучість смерті. У розпалі бою Баурджан в думках розмовляє з однополчанином-казахом саме з інтонацією платоновских героїв: «Ми з тобою люди військові, люди високої професії. Втрата життя - природний наслідок нашого з тобою ремесла ... ». Жорстока психологія війни диктує окремо взятої особистості єдиний вихід - підпорядкувати свою індивідуальність строю, однак перемога судилася лише в тому випадку, якщо підпорядкування сублімується в добровільну творчу волю. Іншу думку командир наказує своїм бійцям, які залишили в мирному минулому цивільний одяг, милу родину і громадянську професію, покласти в конверт і, «поки ми близько від дому», відправити додому.

Страх, загроза загибелі, необхідність підпорядкування маніпулювали людьми і перед війною, але вони не були праведними (сліпий, паралізуючий жах того, бездушного правотою, «мирного» тиранічного ладу Бек зовсім іншими художніми засобами покаже двадцять років по тому в романі «Нове призначення»), - духовне піднесення і драматичний мажор, пронизливий перші глави «Волоколамського шосе», пов'язані з довгоочікуваною справедливістю і доцільністю колективного, але не безвольного буття ... «чи зумієте ви передати це в книзі: несвобода заради свободи?» - з сумнівом запитує одного разу герой свого хронікера. Насправді - а в книзі з надлишком присутній провокативна гра між «писарем» і «героєм» - Бек часто вкладає в уста Баурджан відкриття своєї особистої філософії, які йому, парадоксалістів і ерніков, подобалося викладати не в прямих авторських відступах, а як би вустами свого антагоніста. Чи не в цьому загадковий ефект і унікальна краса «Волоколамського шосе»? Який вже там соцреалізм ... У поета Дон Аминадо в книзі «Дим без вітчизни» (1921) є чудові вірші про доблесті військової частки і про фальші військової риторики (чи читав їх батько, - не знаю, - але схвалив би напевно!) :

Я не можу бажати від генералів, Щоб кожен раз, в пороховому диму, Вони республіканських ідеалів є принади. Кому? І чому? ... Є критики: їм потрібно до зарізу, Я кажу про це, не сміючись, Щоб навіть кінь ржала марсельєзу, В кавалерійську атаку несучись.

У Бека ні генерали, ні офіцери, ні солдати, ні дивизионная кінь Лисанка (особисто мій улюблений персонаж в книзі), якій Баурджан віддає всю свою грубу ніжність, - не співають і не іржуть ні «Марсельєзу», Ні «Священну війну». Вони просто, перевершуючи самих себе, працюють на перемогу. Музика вірнопідданського гасла Беку начисто чужа. Тільки суха неупередженість, тільки самокритичний аналіз, тільки креативне сумнів. І тому військове мистецтво в книзі Бека з вражаючою жвавістю і навіть чуттєвістю розкрито як творчість недремним думки, що обходить і шаблонні параграфи статуту, і мертві накази, і безглуздо деспотичні директиви ... Не випадково, коли в 1944 році в Спілці письменників СРСР пройшла дискусія, присвячена військовій літературі останнього часу (дебати розгорнулися в першу чергу навколо книги К. Симонова «Дні і ночі» та навколо «Волоколамського шосе»), - річ Бека оцінили надзвичайно високо саме як твір, що розкриває сферу мислення командира, керівного боєм. Найважливіше (і, як ми побачимо, пророче) міркування висловив на обговоренні той же Віктор Шкловський: «Я вважаю, що, хоча краще Бека не написано, книга Бека не дописавши ... Добре, коли у вас є сильний натурник, але знайдіть людей навколо, висвітліть людей навколо, протівопоставьте йому солдат не тільки як об'єктів волі командира ».

І справді, книга Бека була дописана. Він це відчував і сам. Йшов час ... «Волоколамське шосе» було переведено практично на всі основні мови світу, в багатьох країнах воно увійшло в обов'язкове читання для слухачів військових академій (в ЦРУ по книзі Бека довго вивчали психологію радянського командира і «загадкову російську душу» в контексті війни ), Бек працював над новими речами. Життя задуму (а «Волоколамське шосе» з самого початку було задумано як цикл з чотирьох повістей, причому, за власним визнанням Бек, головною для загальної ідеї він припускав саме завершальну частину) в творчій свідомості письменника не переривалася ні на мить: вона в ньому приховано дрімала . Але лише навесні 56-го він підійшов до реалізації давнього задуму впритул ... Робота над продовженням «Волоколамського шосе» велася таким чином: письменник підняв те невелике, що залишилося від його військового архіву, - що збереглися стенограми розмов з Момиш-Ули і іншими учасниками битви ( так, вціліла напівзотліла зошит «Різні бесіди» з солдатськими слівцями, байками і дрібними подробицями фронтового побуту), - а також провів ряд нових бесід. Роздуми по ходу роботи Бек, як зазвичай, фіксує в щоденнику, але тепер вони стосуються не стільки форми, скільки - концепції книги. Продовження книги демократизує її атмосферу, прописує «фон». І ще - чим далі, тим більше активно (на межі абсурдизму) відбувається переміщення авторського зору в сітківку героя-оповідача, утеплення чужого погляду письменницької «пух» і, до того ж, як видно, несвідоме переосмислення військового космосу художником, який на початку війни жорстко мобілізував свою енергетику, звужуючи її лише до користі справи, і який, оповідаючи про той же час постфактум, вже після перемоги, дозволив собі життєдайне розширення буттєвого горизонту. У післявоєнному продовженні «Волоколамського шосе» - не в приклад початку - постійно форсується і вже заголяется полеміка (простіше кажучи - різниця) між героєм-оповідачем і автором-переписувачем. Бек, продовжуючи експериментальну гру в смиренного писаря при владному героя (панує щось насправді лукавий автор!), Тепер явно дистанціюється від Баурджан. Взагалі, між першою і другою половинами книги - багато дзеркально сперечаються відображень ... Головним героєм оповіді поступово стає категоричний і владний оповідач Баурджан, а мудрий і чуйний Панфілов, який дозволяв собі заявляти в штабі, що безлад «це і є новий порядок», і який гине в бою під селом Горюнов (о, ця поезія російських назв! ) Як гуманіст і як новатор ... Публікацією третьої і четвертої повістей «Волоколамського шосе» в «Новом мире» Твардовського, яка відбулася в 1960 році, була завершена історія створення цієї дивної і сильною, ніжною і жорстокої, простий і невичерпної книги про військове творчості, про страх і безстрашність, про ненависть в надлишку любові, про універсальний і єдиному, про смерть і життя.

Олександру Беку, якого постійно лякав герой «Волоколамського шосе»: «набреше - кладіть на стіл праву руку. Раз! Права рука геть! », Треба було ще написати іншу (як говорили у давнину, інак) хроніку століття - роман« Нове призначення », в якому він, повторюю, переосмислити і перекине свій екстремально-військовий гімн дисципліни і покаже, наскільки згубно для творчої індивідуальності підпорядкування вищо порочної «адміністративно-командної системи» ... Це особлива віха, колізія, драма і героя, і художника. Батько помер, не побачивши новий роман надрукованим на батьківщині (він, як і книжка «Волоколамське шосе», ходив по руках, але тепер уже в сам - і тамвидаві), - зате праву руку йому ніхто б відсікти не посмів ... Нагадаю: мій батько , Олександр Бек юним червоноармійцем потрапив в страшний, парадоксальний, підступний, але і героїчний, але і натхненний відрізок історичного часу. Він безкорисливо віддав йому свій рідкісний дар, люблячи цей час і місце по-тацітовскій, без гніву і пристрасті, він зафіксував його у своїй прозі як трагічний картограф, він - разом короткозорий і проникливий - пішов з життя, які не розбившись об потворні кути вирожденческой утопії .

Тетяна Бек

Олександр Альфредович Бек - російський письменник, прозаїк.

Народився 21 грудня 1902 року в Саратові в сім'ї військового лікаря. У Саратові пройшли його дитячі та юнацькі роки, і там він закінчив реальне училище. У віці 16 років Бек вступив в Червону Армію. У Громадянську війну служив на Східному фронті під Уральському і був поранений. На автора звернув увагу головний редактор дивізійної газети і замовив йому кілька репортажів. З цього почалася його літературна діяльність. Перша повість Олександра Альфредовича «Курако» (1934) написана за враженнями від поїздки на новобудову в місто Кузнецьк.

У Велику Вітчизняну війну Бек вступив в Московське народне ополчення, в Краснопресненській стрілецьку дивізію. Брав участь у бойових діях під Вязьмою в якості військового кореспондента. Дійшов до Берліна, де зустрів День Перемоги. У 1956 році автор був членом редколегії альманаху «Літературна Москва».

У свої останні роки він жив в Москві в будинку 4 по вулиці Черняховського. Похований в Москві, на Головинском кладовищі.

Олександр Альфредович Бек- російський письменник, прозаїк.

Народився в сім'ї військового лікаря. У Саратові пройшли його дитячі та юнацькі роки, і там він закінчив реальне училище. У віці 16 років А. Бек вступив в Червону Армію. У Громадянську війну служив на Східному фронті під Уральському і був поранений. На А. Бека звернув увагу головний редактор дивізійної газети і замовив йому кілька репортажів. З цього почалася його літературна діяльність.

Перша повість А. Бека «Курако» (1934) написана за враженнями від поїздки на новобудову в місто Кузнецьк.

Нариси і рецензії Бека стали з'являтися в «Комсомольской правде», «Известиях». З 1931 року А. Бек співпрацював в редакціях «Історія фабрик і заводів» і «Люди двох п'ятирічок», в створеному з ініціативи М.Горького «Кабінеті мемуарів».

У Велику Вітчизняну війну А. Бек вступив в Московське народне ополчення, в Краснопресненській стрілецьку дивізію. Брав участь у бойових діях під Вязьмою в якості військового кореспондента. Дійшов до Берліна, де зустрів День Перемоги. Найвідоміша повість Бека «Волоколамське шосе» була написана в 1943-1944 роках. У ній «відхід від примітивної ура-патріотичної ідеалізації і одночасно пристосування до необхідної партією лінії поєднуються настільки вміло, що забезпечили повісті в Радянському Союзі неминуще визнання» (В. Козак). «Волоколамське шосе» було однією з улюблених книг команданте Че Гевари. Головним героєм повісті став Герой Радянського Союзу старший лейтенант командир батальйону (згодом гвардії полковник, командир дивізії) Бауиржан Момиш-Ули.

Продовженням цієї книги були повісті «Кілька днів» (1960), «Резерв генерала Панфілова» (1960).

Прототипом головного героя роману «Талант (Життя Бережкова)» (1956) - був авіаконструктор Олександр Олександрович Мікулін.

У 1956 році А. Бек був членом редколегії альманаху «Літературна Москва».

Після війни написав серію нарисів про Маньчжурії, Харбіні і Порт-Артура. Ряд творів присвячений металургам (збірник «доменщики», повісті «Новий профіль», роман «Молоді люди» - спільно з Н. Лойко). У 1968 була опублікована «Поштова проза».

У центрі роману «Нове призначення» (1965) - І. Тевосян, який займав при Сталіні пост міністра металургійної промисловості та чорної металургії. В романі не звучали дисидентські погляди, проте він був знятий з номера після того, як був оголошений до публікації в журналі «Новий світ». Певну роль у забороні роману зіграла вдова Тевосяна, вона вирішила, що роман «Нове призначення» розкриває зайві подробиці приватного життя її покійного чоловіка. Роман був вперше опублікований в ФРН в 1972 році, а в СРСР - в 1986-му, в Перебудову.

Роман «На інший день» (незакінчений), який вперше був опублікований в 1990 році, присвячений молодості І. В. Сталіна.

Олександр Альфредович Бек. Народився 21 грудня 1902 (3 січня 1903) року в Саратові - помер 2 листопада 1972 року в Москві. Російський радянський письменник.

Батько - Альфред Володимирович Бек, генерал медичної служби, головний лікар військового госпіталю.

У Саратові пройшли його дитячі та юнацькі роки. Закінчив саратовське 2-е реальне училище.

У віці 16 років Олександр Бек вступив в Червону Армію. У Громадянську війну служив на Східному фронті під Уральському і був поранений. На Бека звернув увагу головний редактор дивізійної газети і замовив йому кілька репортажів. З цього почалася його літературна діяльність. На початку своєї творчої діяльності був першим редактором газети «Червоне Чорномор'я».

З 1931 року співпрацював в редакціях «Історія фабрик і заводів» і «Люди двох п'ятирічок», в створеному з ініціативи «Кабінеті мемуарів».

Перша повість Олександра Бека - «Курако». Вона була написана в 1935 році за враженнями від поїздки на новобудову в місто Кузнецьк.

Нариси і рецензії Бека стали з'являтися в «Комсомольской правде», «Известиях».

Найвідоміша повість Бека "Волоколамське шосе"була написана в 1942-1943 роках. Вперше надрукована в 1943 році під назвою «Панфіловців на першому рубежі» в журналі «Знамя». Оповідає про подвиг радянських солдатів і офіцерів з 1-го батальйону 1 073 сп 316-ї дивізії (згодом 8-ї гвардійської стрілецької дивізії), які боролися і віддавали життя в сутичці з німецькими загарбниками під Москвою на Волоколамському напрямку восени - взимку 1941 року.

З одного боку, книга описує організацію, виховання батальйону, який бере участь в боях, життя всередині нього, поведінка командира, його взаємодія з командиром дивізії. З іншого - тактику боїв під Москвою і то, як і на основі чого змінювалася і перебудовувалася стара лінійна тактика сил Червоної Армії у відповідь на тактику в рамках нової німецької стратегії.

Структурно твір складається з чотирьох повістей по 10-17 голів, розповідь ведеться як розповідь старшого лейтенанта батальйону Панфіловський стрілецької дивізії, Героя Радянського Союзу Бауржана Момиш-Ули. Стилістика роману відходить від примітивно-плакатного зображення війни, автор показує бійців як реальних людей зі своїми слабкостями, зі страхом смерті, але при цьому з повним розумінням відповідальності за долю країни в настільки важкий історичний момент. У романі піднята тема інтернаціоналізму і бойового братерства.

Варто відзначити, що на початку 1942 року він поїхав в дивізію імені Панфілова, вже відкинути німецькі війська від підмосковних рубежів майже до Старої Руси. Під час перебування в дивізії письменник накопичував матеріал в довгих бесідах з бійцями Червоної Армії. У цих бесідах став складатися образ загиблого під Москвою генерала Панфілова, з його суворівської турботою про солдатів і його характерними виразами: «Не поспішай вмирати - учись воювати», «Солдат розумом повинен воювати», «Солдат йде в бій не вмирати, а жити» , «Перемога кується до бою». Влітку 1942 року Бек отримав відпустку від журналу «Знамя» і сів за написання повісті. Спочатку були надруковані перші дві повісті з чотирьох, пізніше були дописані дві останні. Найважливішою, з точки зору автора, є четверта повість. У ній Бек описує формування нової тактики ведення оборонних боїв.

«Волоколамське шосе» було однією з улюблених книг і команданте.

Продовженням книги «Волоколамське шосе» були повісті «Кілька днів» (1960 рік) і «Резерв генерала Панфілова» (1960 рік).

Прототипом головного героя роману «Талант (Життя Бережкова)» (1956 рік) був найбільший конструктор авіаційних двигунів А. А. Микулин.

У 1956 році Олександр Бек був членом редколегії альманаху «Літературна Москва».

У центрі роману «Нове призначення» (1965 рік) - І. Тевосян, який займав при посаду міністра металургійної промисловості та чорної металургії. В романі не звучали дисидентські погляди, проте він був знятий з номера після того, як був оголошений до публікації в журналі «Новий світ». Певну роль у забороні роману зіграла вдова Тевосяна О. А. Хвалебнова, вона вирішила, що роман «Нове призначення» розкриває зайві подробиці приватного життя її покійного чоловіка. Роман був вперше опублікований в ФРН в 1972 році, а в СРСР - в 1986-му році.

Роман «На інший день» (незакінчений, 1967-1970 років), який вперше був опублікований в 1989 році (журнал «Дружба народів», 1989 рік № 8, 9), присвячений молодості І. В. Сталіна.

Багато роботи письменника були екранізовані.

У свої останні роки він жив в Москві в будинку № 4 по вулиці Черняховського.

Особисте життя Олександра Бека:

Дружина - Наталія Всеволодівна Лойко (1908-1987), письменник і архітектор. До зустрічі з Беком була одружена з письменником Олександром Шаровим.

Дочка - Тетяна Бек, поетеса і літературний критик.

Тетяна Бек - дочка Олександра Бека

Бібліографія Олександра Бека:

1927 - Гурток друзів книги в робочій бібліотеці
1928 - Вечір Максима Горького в клубі
1939 - Життя Власа Лісовика
1939 1953 1958 - Курако
1945 - Волоколамське шосе
1946 - доменщики
1948 - Тимофій - відкрите серце
1950 - Зерно стали
1955 - Тимофій Відкрите серце
1956 - Життя Бережкова (Талант)
1961 - Резерв генерала Панфілова
1961 - Кілька днів
1965 - На фронті і в тилу
1967 - Мої герої
1968 - Поштова проза. Спогади, статті, листи
1972 - Нове призначення
1972 - В останню годину
1974-1976 - Зібрання творів в 4 томах
1975 - За своє життя
1990 - На другий день
1991 - Зібрання творів в 4 томах

Екранізації Олександра Бека:

1967 - За нами Москва - екранізація повісті «Волоколамське шосе»
1979 - Талант - екранізація роману «Талант (Життя Бережкова)»
1983 - День командира дивізії - екранізація нарису «День командира дивізії» зі збірки «Кілька днів»
1990 - кинувши час - екранізація роману «Нове призначення»